Мій солдате, пішов ти з дому Тебе кличе країна мила, Автомат тримаєш під сердцем, І в душі,тільки спогади дивні. А раніше було "дитинство", Але зайве тепер це слово. Ти пішов,і так стало тихо, Ти пішов,я молилася Богу. Так,я знаю,зробив це навіщо, І куди занесла тебе доля... Тільки вірю,що ти...

Широк и желт вечерний свет, Нежна апрельская прохлада. Ты опоздал на много лет, Но все-таки тебе я рада. Сюда ко мне поближе сядь, Гляди веселыми глазами: Вот эта синяя тетрадь - С моими детскими стихами. Прости, что я жила скорбя И солнцу радовалась мало. Прости, прости, что за...

І знов на схід?!! Та скільки ж можна?!! Як хочеться вгатити з люті кулаком стіну. А потім дико, гірко й грізно вити… Та скільки ж можна посилати на війну?! Розумні, владні, пишні мудрагелі Всі ваші «битви слова» й круглії столи, Не варті навіть краплі поту, Що виступила у солдата на чолі! Всі...

О великий наш слов’янський брате, доки будеш носа свого пхати у сусідні до тебе держави? Чом ти лізеш не у свої справи? Доки будеш ти в Кремлі сидіти й тішитись, що гинуть людські діти, з проявом «братерської любові» знов купатися у людській крові? Плачуть вдови, матері і діти... Не боїшся в їх...

За мить до кулі — передам свого серця вічність. За мить до раю — спалахну поцілунком неба. За мить до завтра — надіп’ємо незнану ніжність. За мить до сина — перевтілюся вперше у тебе. Олег Герман. м. Тернопіль.

Мене болить — тебе ще більше, Не може лікар загоїти рани З ворожого ствола під білим стягом. Ковальський вогник світла тане... Не зниклий в безвісті — невидимий для ока Ще молоденький капітан душі своєї Не встиг донести посмішку додому — Зламали крила в «Градовій алеї», Не встиг і звикнути до іншої...

А сорочка шовками вишита, Доля сина й донечки вилита. Всі узори матінка вибирала, Щастя і здоров’ячка їм бажала. Цвітуть на рідній вишиванці Маки червоні, ніби вранці. В полі волошки сині-сині, А навкруги усе в калині. Сорочка мами — гордість має, Бо Україну прославляє. Не всі між нами...

Був я три рази в Києві. Потім лікував легені від опіків вибухівками. Бачив усі ті страхіття і думав, як підступно нас завойовували московські ставленики, а ми не могли опиратися. Вони знешкоджували українську армію, розпродували її, знижували до неможливого боєздатність. Нині бачимо нові події,...

    Прийшли, щоби побити «коричневу чуму». І сипляться, і сипляться із «ящика» Пандори Зелені чоловічки і їхні триколори. Безбарвний Ліліпутін зеленим дав наказ: Від синьо-жовтих Крим «зачистити за раз». Посипались на нього, мов із рогу достатку, — Кораблики, машинки і літачки їх...

Мій солдате, пішов ти з дому
Тебе кличе країна мила,
Автомат тримаєш під сердцем,
І в душі,тільки спогади дивні.

А раніше було "дитинство",
Але зайве тепер це слово.
Ти пішов,і так стало тихо,
Ти пішов,я молилася Богу.

Так,я знаю,зробив це навіщо,
І куди занесла тебе доля...
Тільки вірю,що ти повернешся,
Цілий мій,без краплиночки болю.

Я чекаю на тебе,солдате,
Навіть в саму жорстоку хвилину.
Хай не кажуть, «його вже немає»,
Знаю,я,головне-тільки віра!

Я не плачу,не плачу,мій любий.
Я тримаюсь,як можу, я сильна..
Знаю,любиш мене ти безмірно,
ну а ще в тебе є- Україна.

Ти казав мені щирі фрази:
«Доки Ненька не буде вільна
Я за нею повинен стояти
Нескінченні часи і хвилини».

Я пишаюсь тобою,солдате,
Зараз вдячна тобі вся країна.
И хай чується в кожній хаті 
"Ти герой- України дитина"!

Широк и желт вечерний свет,

Нежна апрельская прохлада.

Ты опоздал на много лет,

Но все-таки тебе я рада.



Сюда ко мне поближе сядь,

Гляди веселыми глазами:

Вот эта синяя тетрадь -

С моими детскими стихами.



Прости, что я жила скорбя

И солнцу радовалась мало.

Прости, прости, что за тебя

Я слишком многих принимала.
А.Ахматова

І знов на схід?!! Та скільки ж можна?!!
Як хочеться вгатити з люті кулаком стіну.
А потім дико, гірко й грізно вити…
Та скільки ж можна посилати на війну?!

Розумні, владні, пишні мудрагелі
Всі ваші «битви слова» й круглії столи,
Не варті навіть краплі поту,
Що виступила у солдата на чолі!

Всі ваші фрази мудрі й бездоганні,
То попіл спалених чужих життів…
Нема вам прощення і покаяння -
Ви гірші є за путінських катів!

Самі ідіть на схід! Самі ідіть у пекло!
Беріть у руки кожен міцно автомат,
Та й йдіть в атаку, в зуби чорту й градам,
Бо рідну землю треба ділом захищать.

Світлана Пазиченко ©
31.08.2014

О великий наш слов’янський брате,
доки будеш носа свого пхати
у сусідні до тебе держави?
Чом ти лізеш не у свої справи?
Доки будеш ти в Кремлі сидіти
й тішитись, що гинуть людські діти,
з проявом «братерської любові»
знов купатися у людській крові?
Плачуть вдови, матері і діти...
Не боїшся в їх сльозах втопитись?
Совісті, падлюко, ти не маєш.
Чом ти ріки крові проливаєш?
Може, досить тобі воювати?
Краще б ти почав вже працювати.
Поки солдатня твоя воює,
решта п’є чи тяжко так бідує.
Схаменися, поки ще не пізно,
бо як суд прийде великий, грізний,
то не допоможуть автомати,
будеш сам за все відповідати.

Валентина Зайцева.
м. Тернопіль.

За мить до кулі — передам свого серця вічність.
За мить до раю — спалахну поцілунком неба.
За мить до завтра — надіп’ємо незнану ніжність.
За мить до сина — перевтілюся вперше у тебе.

Олег Герман.
м. Тернопіль.

Мене болить — тебе ще більше,
Не може лікар загоїти рани
З ворожого ствола під білим стягом.
Ковальський вогник світла тане...
Не зниклий в безвісті — невидимий для ока
Ще молоденький капітан душі своєї
Не встиг донести посмішку додому —
Зламали крила в «Градовій алеї»,
Не встиг і звикнути до іншої траншеї.
А міг іще творити й лікувати,
Не вірити в останні поцілунки,
Військовим бути (мрія ще дитяча)
Не на війні, а в мирному керунку.м Чому пообіцяв вернутися весною,
Учив дівчат збирати автомат?
Із чужини примчав до бою,
Щоб рідні тут жили в спокою —
Чекав у засідці героя кат…

Автор невідомий.

 

А сорочка шовками вишита,
Доля сина й донечки вилита.
Всі узори матінка вибирала,
Щастя і здоров’ячка їм бажала.

Цвітуть на рідній вишиванці
Маки червоні, ніби вранці.
В полі волошки сині-сині,
А навкруги усе в калині.

Сорочка мами — гордість має,
Бо Україну прославляє.
Не всі між нами продаються,
На зраду не усі ведуться.

Нас не здолають ці поганці,
Вся наша сила в вишиванці.
Споконвіків передається,
За неї воїн на смерть б’ється.

Був я три рази в Києві. Потім лікував легені від опіків вибухівками. Бачив усі ті страхіття і думав, як підступно нас завойовували московські ставленики, а ми не могли опиратися. Вони знешкоджували українську армію, розпродували її, знижували до неможливого боєздатність.

Нині бачимо нові події, інтервенцію в Крим. І знову постає питання української армії, знищеної. Та вірю, що ми витримаємо і це випробування, що загарбники з ганьбою повернуться на свої терени. Адже стільки хлопців молодих загинуло на Майдані не за те, аби путінські прислужники нас принижували надалі. Хай Господь нам помагає!

Вже летять з телеекрана
Все тривожні вісті:
У нас армія погана,
Війська тисяч двісті.
Воювати не готові,
Армію розкрали,
У цім винні лиш військові,
Що пости високі мали.
Все почалось з президента,
А за ним йшли генерали.
Знищили вони дощенту
Армію свою, продали
Собі ж землі, а техніку
На металобрухт здавали,
У той час котеджі-замки
Хутко будували.
Влада корумпована
Від верху до низу.
Легко собі наживалась —
Нам робила кризу.
А сусіди наші справно
За цим слідкували,
На проблемі мови легко
Руки нагрівали.
Тій Москві служили вірно
Українські «дяді»,
Які й нині ще сидять
У Верховній Раді.
Кривавого ми прогнали,
Мало не убили,
Якби ж справне військо мали,
В дурнях не ходили б
Нині. З болем дивимось новини.
Чого ми чекаєм?
Чи останньої години?
Он Крим відбирають!
Керманичі безпорадні,
Не зна, що робити.
Наші хлопці уже ладні
Голіруч їх бити.
З чим солдатам йти на танки,
На чужі гармати?
За чиєсь злодійство мусить
Народ весь страждати!
Та як би зле не було,
Орду ми зупинимо.
Війська уже прибуло,
Тож ми не загинемо!
Завзяття і доблесті
Нам не позичати,
Богу ми помолимось,
Благословить мати.

Орест Голик.
м. Чортків.

 

 

Прийшли, щоби побити «коричневу чуму».
І сипляться, і сипляться із «ящика» Пандори
Зелені чоловічки і їхні триколори.

Безбарвний Ліліпутін зеленим дав наказ:
Від синьо-жовтих Крим «зачистити за раз».
Посипались на нього, мов із рогу достатку, —
Кораблики, машинки і літачки їх татка.

Захвилювалось море, від горя чорним стало:
«Невже вам у Росії землі і сонця мало?!»
Навіщо Ліліпутіну ці міжнародні чвари?
«Ми - українці!» - всі дружно крикнули татари.

І синьо-жовті також взяли у руки зброю,
Щоб захистить півострів від напасті такої.
В обіймах задихнемось від «братньої» любові...
Не хочем, щоб півострів червоним став від крові!

Зелені, схаменіться! Покиньте Крим і море,
У синьо-жовті душі не сійте розбрат й горе!
Дніпро і Чорне море з-під брів дивляться грізно...
Зелені, всі під білий шикуйсь, поки не пізно!..